Волокитинська сільська рада

До складу Волокитинської сільської ради  входять

села Волокитине, Кочерги, Кубареве, Щербинівка

Волокитине 

Волокитине — село, центр сільської ради.

Розташоване за 18 км від районного центру м.Путивль на лівому березі ріки Клевень, яка впадає в річку Сейм.

Найближча залізнична станція — Путивль, за  40 км.

Площа населеного пункту – 337,1 га.

Населення – 369 осіб

Кількість дворів — 161.

День села – 19 серпня.

Вперше про с.Волокитине в історичних документах згадується на початку XVII ст.

Господарем села був полковник Михайло Миклашевський виходець із Польщі, якому підпорядковані були села Кочерги, Воргол, Зазірки.

З 1802 року с.Волокитине перейшло до Глухівського повіту Чернігівської губернії, у якому на той час проживало 345 чоловік тільки чоловічої статі (про кількість жіночої статі не згадується). За даними перепису 1859 року населення с.Волокитине становило 860 чоловік. Основна діяльність — сільське господарство, але для потреб будівництва доріг та будівель працював цегляний завод.

У 1839-1862 роках працював відомий своїми виробами на весь світ і фарфоровий завод, вироби якого сьогодні прикрашають фарфорові колекції багатьох світових та вітчизняних музеїв.

На південному схилі мальовничого парку були оранжереї, у яких вирощувались квіти та поставлялись вони до Москви та Санк-Петербургу, був свій і каретний двір та поштовий двір.

У 1857 році було побудовано в с.Волокитине Покровську церкву в стилі пізнього класицизму коштом володаря помістя Андрія Михайловича Миклашевського, мав другий приділ – Св.Вмч. Варвари; з західного боку була побудована триярусна дзвіниця у неготичному стилі. У середині храму все оздоблення: унікальний іконостас, кіоти, свічники, люстри — було виготовлено із порцеляни, позолочене і витончено розписане, та в сКочерги Свято-Миколаївську церкву (1807).

Історія села пов’язана з відомими іменами Скоропадських, Олсуфьєвих, Мазепи, Долгоруких. З селом пов’язана діяльність декабриста О.Ф.Бріггена.

Згадується ім’я Т.Шевченка (повість «Капітана») та діяльність на території села декабристів. Помістя  Миклошевських було розміщено на 11 га та було виконано в стилі мальовничого парку, де було розміщено зариблені ставки, виложені цеглою алеї, налічувалось у парку понад 100 різновидів дерев та кущів, деякі з них збереглись і до наших днів (пихта, кедр та інші). Найбільша виставка колекцій Волокитинської порцеляни була показана в м.Києві в Києво-Печерській лаврі в листопаді-грудні 2011 року.

У 1917 році сім’я Миклашевських емігрувала за кордон.

Важким іспитом для с.Волокитине стали роки Другої світової війни. Більше 500 чоловік пішли на захист Вітчизни, які воювали на фронтах та у відомому партизанському з’єднанні під керівництвом С.А.Ковпака. Загинуло в роки війни від рук окупантів близько 600 чол.

Але після війни село відродилося, розквітло.

Сьогодні в селі працює одне сільськогосподарське підприємство, обслуговуванням населення займаються чотири торгових підприємства.

  Кочерги

Кочерги — село, що входить до складу Волокитинської сільської ради.

Розташоване за 5 км від с.Волокитине.

Площа населеного пункту — 149,3 .га.

Населення — 223 осіб

Кількість дворів — 94.

День села – 19 серпня.

Кочерги (давні назви — Кочерижа, Кочереги) — одне з наймальовничіших сіл на просторі між Путивлем і Глуховом. Воно велично розкинулося на пагорбах понад тихою і чарівною Есманню. Навколишня місцевість була заселена ще в глибоку давнину. Про це свідчать рештки чотирьох давніх поселень, що знаходяться на південь та південний захід від села. Ці поселення існували протягом тривалого часу — від епохи бронзи до середньовіччя  включно.

Час виникнення Кочерг невідомий. Найдавніші відомості про село знаходимо у так званій Путивльській окремій книзі за 1594 рік, яка зберігається в Російському Державному архіві давніх актів у Москві.

Зазначений документ повідомляє, що «деревня Кочерыжа» Новгород-Сіверського повіту у 1590 році із прилеглими земельними угіддями була надана «синам боярським» «Ваське Горяинову сыну Офремову да Мелешке Осипову сыну Горянову» у помісне володіння. Зазначені земельні володіння закріплювалися за ними і у 1594 році, коли їх призвали на щойно організовану службу кінних самопальників. У цей час у Кочергах було всього 7 дворів (2 двори поміщицькі та 5 селянських).

Нижче подаємо витяг із Путивльської окремої книги за 1594 рік:

«Васька Горяинов сын Офремов да Мелешка Осипов сын Горянов, в поместье оброчных земель и дикого поля в Путивльском уезде не взяли, били челом государю царю и великому князю Федору Ивановичю всеа Русии, что им служити государева самопальная служба и с Путимля с своих бортных ухожьев и оброк государю платить по книгам до государева указу.

А ухожей за ними бортной в Новгородке Северском государя царя и великого князя Федора Ивановича всеа Русии боярина и дворецкого Григорья Васильевича Годунова по грамоте 98 году (тут мається на увазі 7098 рік від «створення світу», тобто 1590 рік за нашим літочисленням), что им здал бортник Герасим Кожевников половину своего бортнаго ухожья с селищами с Кочарыжами и со всеми угодьи и з бобровыми береги и с рыбною ловлею. А знамя в том бортном ухожьи — косой крест (тобто межі бортного угіддя позначені насічками на деревах у вигляді косого хреста).

А тот де ухожей в Ноугоротцком уезде по реке по Клевени, от перевоза от Мостового леска вверх по Клевени, по устье речки Есмани по колодезь по Возкоть, по рубеж с Петром Стрельниковым, по болоту по Ездицы  и за Сутиком (Сутиском — ?) и за Галичим лугом по Мокровское поле судерев с Вихторовым да с Некрасовыми, а от Галичья луга по колодезь Порохонской луг и по речку по Щигру и по колодези по Каменки у колка ухожей бортной, а судеревщиков в том месте нет никово.

А по скаске Васьки Горяинова сына Офремова в том их бортных ухожей деревня Кочирыжа на речке на Есмане на Васькин жеребей двор его Васькин, да крестьян: во дворе Ефимко Иванов, во дворе Матюшка Дмитреев, во дворе Иванко Можай. В той же деревне на Мелешкин жеребей двор его, Мелешкин, да крестьян: во дворе Ивашко Иванов, во дворе Гришко Приходец. Пашни паханые в той деревни и в их усадищи в бортных ухожеи 10 чети в поле, а в дву потому ж (тобто, 10 четвертей під паром і ще по стільки ж під озимим та ярим посівами. Четь, або четверть, — старовинна міра площі, дорівнює 0,5 гектара). А сено косят и лес секут хоромной и дровяной в своих ухожьях, а бортнаго им лесу со пчелами и дельнаго безо пчел и холосцов, которые в дело пригодятца, того им не сечь.

И Ваське Горяинову сыну Офремову да Мелешки Осипову сыну Горяинову с того своего бортнаго ухожья служба санапальная, а служити ис Путивля и государев оброк платити по грамоте и по книгам по-прежнему да государева указу…»

Інші історичні джерела свідчать, що перед 1618 роком селом володіли  «сини боярські» Юдинови та Карачовці. Мешканці сплачували податок — 5 осьмин жита щороку  (осьмина — старовинна одиниця виміру сипучих речовин, дорівнювала приблизно 105 літрам).

Після Деулінського перемир`я 1618 року Кочерги відійшли до Речі Посполитої. Смоленська війна 1632 — 1634 років між Польщею і Московською державою завершилась підписанням у 1634 році Полянівського мирного договору, згідно якому встановлювалася нова лінія кордону між двома державами. Поблизу Кочерг і навколишніх сіл розмежування здійснювалося наступним чином. Села Погаричі і Сулешове на лівому березі Клевені залишалися за Польщею. Подолавши Клевень дещо нижче від новгород-сіверського села Сулешове, кордон входив у невеликий потічок Гумна і далі Гумновським і Каменським ярами, з якого брав початок ще один потік Камень, доходив до Каменських лісків. Каменськими та Котячими лісками, а з останніх Котячим яром лінія кордону тягнулася до річки Есмань. Пройшовши тринадцять верст вниз течією Есмані, вона впиралася у Клевень. Це мало місце нижче від новгород-сіверського села Волокитино. Тут кордон розділяв землі Волокитина, іншого новгород-сіверського села Кочереги та путивльського поміщика Миляки Стрельникова. Ймовірно, кордон проходив лівим берегом Есмані, оскільки напроти Кочерег через Есмань їх володільцем Адамом Вишневським був влаштований міст-човен, якого на початку 1639 року зсік і порозкидав Миляка Стрельников.

У 1619 році в Кочерегах налічувалось 10 підданих. А згідно реєстру збору подимного за 1638 рік «деревня  Кочереги»  налічувала 7 димів (селянських господарств). Щодо володільців села у період його перебування під владою Речі Посполитої, ми не маємо чіткого уявлення. Згідно з данними, які наводить історик П.Кулаковський, у 1638 році селом володів Олександр Пісочинський, який у жовтні 1639 року отримав на нього офіційне королівське «потвердження». Однак є й інші дані, за якими у тому ж 1639 році володільцем «деревні» був уже згаданий Адам Вишневський.

Після вигнання поляків у 1648 році село залишалося вільним («ратушним»). Та вже у 1687 році гетьман Іван Мазепа віддав Кочерги стародубському полковникові Михайлу Андрійовичу Миклашевському. Після загибелі Михайла Андрійовича у 1706 році в битві під Несвіжем село належало його сину Степану, а потім — онуку Михайлу. Подальші нащадки роду Миклашевських володіли Кочергами аж до скасування кріпосного права у 1861 році.

Про розміри села і соціальний стан його мешканців свідчать матеріали ревізій (переписів) населення, які час від часу проводилися царським урядом. Так, за ревізією 1736 року в Кочергах був 51 двір, у тому числі 35 селянських (4 «грунтових», 14 «убогих», 17 «підсусідків») та 16 дворів козаків (11 «грунтових», 5 «убогих»). До категорії «грунтових» належали селяни та козаки, які мали власну хату і земельний наділ. «Убогими» вважались ті, хто володів надзвичайно мізерним майном, як правило, хатою та городом. «Підсусідки» зовсім не мали власного господарства і змушені були жити і працювати «у сусідів».

У 1781 році в селі налічувалися 64 двори та 87 хат. Переважна більшість кочережців (59 дворів і 73 хати) були кріпосними селянами Марфи Миклашевської — вдови бунчукового товариша Антона Миклашевського. Крім селян у селі проживали і козаки (2 двори, 11 хат). Наприкінці XVIII століття кочерезьке козацтво зникає: козаки стають або кріпосними, або казенними (різновид державних) селянами.

У книзі «Волости и важнейшие селения Европейской России» (1885 рік) повідомляється, що у Кочергах — 124 двори, 836 жителів, церква православна, постоялий двір, два ярмарки, три вітряні млини і дві каменоломні. У 1897 році в селі було 185 дворів та 1384 жителі.

Основним заняттям кочерезьких селян у XIX столітті були землеробство і видобування каменю. Видобувати камінь-пісковик у Кочергах розпочали з 1840 року. Ломку і обтісування каменю здійснювали влітку, а більш досконалу обробку — протягом усього року. Пісковики добувалися різної якості — від малокристалічних до таких, що мали високий вміст кристалів кварцу. З кочерезького каменю викладали бруківку, тротуари, підлоги, фундаменти, виготовляли борошномельні жорна. Найважливішим видом продукції у XIX столітті були борошномельні жорна, на виготовлення яких використовували найбільш якісні пісковики, які місцеві жителі називали «льодянистими», або «занозними». Кочерезькі жорна були добре відомі не тільки у навколишній окрузі. Їх возили на продаж у Чернігів, Київ і, навіть, Москву.

У 1884 році в Кочергах було видобуто і виготовлено 586 жорен, у 1885 році — 650. У наступні роки спостерігалося падіння виготовлення жорен: з 303 у 1886 році до 74 у 1890 році.

Видобуток каменю, як уже зазначалось, здійснювали у двох каменоломнях. Одна з них належала Андрію Михайловичу Миклашевському. Власником другої був пан Мазуркевич, а за пізнішими документами значиться Георгій Олександрович Глазенап. Генерал Глазенап в період  революції став одним із керівників білогвардійського руху, пізніше — активним діячем білої еміграції на Заході.

З Кочергами пов`язана також господарська діяльність знатного українського роду Скоропадських. Скоропадські мали кілька маєтків у Чернігівській та Полтавській губерніях. Маєток (економія) Скоропадських, що знаходився на хуторі Кубарове поблизу Кочерг, був невеликий і практично не давав прибутку, крім продажу деревини. Щоб збільшити доходи від Кубарівської економії, тут у 1901 році збудували винокурний завод. Керувала будівництвом заводу Марія Андріївна Скоропадська (дочка А.М. Миклашевського і мати майбутнього гетьмана України Павла Петровича Скоропадського). Після її смерті в 1901 році заводом та маєтком керував сам Павло Петрович Скоропадський та його повірений у справах С.Пешехонов. Завод був розрахований на переробку 540 пудів картоплі за добу. Річний випуск спирту становив 6000 відер.

Для потреб заводу розпочали видобуток торфу. Поблизу розробок торфу згодом виник хутір Торф (у просторіччі — Торховщина, або Торхи).

З 1877 року в Кочергах почала діяти початкова народна школа. Приміщення школи було дерев`яне, крите соломою. У 1897 році тут навчалося 70 учнів (62 хлопчики та 8 дівчаток). Фінансувало школу повітове земство. Учителями Кочерезької школи у дореволюційний період були Калита Сергій, Свириденко, Сафронов Олексій Володимирович. Закон Божий викладав священик Михайло Мясоєдов. Попечителем Кочерезького училища була Марія Андріївна Скоропадська, а після її смерті — Павло Петрович Скоропадський.

Кочережці брали участь у першій світовій війні, революційних подіях 1917-1920 років. А у 1920 році вони повстали проти політики воєнного комунізму, яку здійснювала радянська влада. Командиром місцевого партизанського загону став Петро Царенко, начальником штабу — Михайло Сиромолотний. На придушення селянського руху у Глухівському, Путивльському та інших повітах влада кинула Сьому стрілецьку дивізію. За участь в антирадянському повстанні з 97 дворів кочережців була стягнута контрибуція: 17 коней, одна корова, четверо свиней, фураж, продовольство, одяг, а також гроші в сумі 12408 карбованців.

У перші роки радянської влади мешканці хутора Кубарове створили комуну імені Шевченка. У порівнянні з іншими селянами життя «комунарів» було більш заможним. За свою працю вони отримували хліб, молоко, м`ясо, інші продукти.

У 1926 році в Кочергах налічувалось 227 дворів і 1147 жителів. Кочерезькій сільраді були підпорядковані також «деревня» Мацкове, хутір Кубарове та ряд менших хуторів.

Під час колективізації на території Кочерезької сільради створено три колгоспи. У Кочергах виникла сільгоспартіль «Паризька комуна», у Мацковому — «Червоний путиловець», замість Кубарівської комуни організовано колгосп імені Шевченка. Крім колгоспів у Кочергах виникла і промислова артіль імені Ворошилова. Основною продукцією цієї артілі були бондарні вироби і колеса для возів.

Тяжким випробуванням для жителів села стала Друга світова війна. Вона забрала життя 214 кочережців, з них 138 — загинули на фронтах війни, а 76 чоловік — це партизани, підпільники, мирні жителі.

У повоєнні роки кочережці відродили своє село. Подальший розвиток колгоспної економіки супроводжувався чисельними реорганізаціями. Так, у 1950 році колгоспи «Паризька комуна» та імені Шевченка були об`єднані в один колгосп імені Ворошилова. У 1957 році його переіменовано в колгосп імені Шевченка. Однак у зв`язку з входженням Кочерг до складу Путивльського району в 1959 році господарству присвоїли ім`я Фрунзе (оскільки в Путивльському районі один з колгоспів вже носив ім`я Шевченка). 1963 року кочерезький колгосп приєднали до волокитинського колгоспу імені Куйбишева. У 1989 році господарство було відновлено під назвою «Рассвет». Наступні реорганізації співпали з економічною кризою 1990-х років, витримати яку колгоспна економіка не змогла.

Архітектурною перлиною Кочерг і всієї округи є церква святого Миколая, побудована у 1807 році (за іншими даними її будівництво здійснювалось у 1790-1801 роках) на замовлення і кошти Михайла Петровича Миклашевського. Церква розміщена на високому пагорбі, її видно не тільки з будь-якого куточка села, а й з інших навколишніх сіл. Збудована вона у класичному стилі. Над притвором храму здіймається невисока чотиригранна дзвіниця, увінчана невеликою круглою банею. Над центральною частиною споруди — велика кругла баня з циліндричною главкою над нею. З південного і західного боків храму прибудовані портали — фронтони, підтримувані чотирма колонами. Вівтар — напівкруглий. Усередині храму зберігається поховання його  засновника. Кочерезька церква дивом уціліла під час гонінь на релігію за радянської влади. Зараз вона потребує серйозного ремонту і реставрації.

Відродження храмів, відродження історичної правди і пам`яті — це той фундамент, на якому зростатиме і міцнітиме Українська держава, а разом з нею будуть жити і наші села — осередки самобутньої культури українського народу.

 Кубареве 

Кубарове — село, що входить до складу Волокитинської сільської ради.

Розташоване за 6 км від с.Волокитине.

Площа населеного пункту – 69,3 га.

Населення — 47 осіб.

Кількість дворів — 26.

День села —  19 серпня .

Щербинівка

Щербинівка — село, що входить до складу Волокитинської сільської ради.

Розташоване за  5 км від с.Волокитине.

Площа населеного пункту – 110,9 га.

Населення — 94 особи.

Кількість дворів — 49.

День села – 19 серпня.

Західні вїздні воротаDSCF1642Східні вїздні ворота Сільська рада Дом Миклашевского Будинок для людей похилого віку DSCF1681